Втрати стали невіддільною частиною життя під час війни. Але наш досвід не завжди підказує, як давати собі раду з горем і як підтримувати інших на цьому шляху. Переживання втрати має емоційні та тілесні прояви. Краще розуміння цих проявів допомагає стикатися з горем і проходити крізь нього без руйнівних наслідків для тіла та психіки.
Як це відбувається, розказав Олег Романчук, відомий лікар-психотерапевт, дитячий психіатр, директор Інституту психічного здоров’я Українського католицького університету.
Психологиня Елізабет Кюблер-Росс на основі спостережень та інтервʼю з невиліковно хворими людьми описала пʼять стадій різних емоцій, через які проходять пацієнти, коли їм діагностують смертельну хворобу. Заперечення, гнів, торги, депресія, прийняття. Також вона зазначила, що члени сімей проходять різні етапи адаптації, подібні до тих, що описані для пацієнтів. У своїй останній книзі 2004 року психологиня зазначає, що ці стадії не є зупинками на часовій шкалі скорботи, і не кожен переживає всі пʼять стадій або проходить їх саме в такому порядку.
За словами Олега Романчука, не все так лінійно. Сучасна наукова спільнота згідна в тому, що немає послідовних стадій чи фаз, проживання горя – це дуже індивідуальна дорога.
Так, наприклад, професорка психіатрії Колумбійського університету Кетрін Шір пояснює два великі етапи, які ми проходимо від безпосереднього моменту втрати до її інтеграції в своє життя.
Гостре горе – це початкова реакція на втрату, часто інтенсивна та всеохопна. Вона може включати щоденне бажання возз’єднатися з людиною, яку ми втратили, значний емоційний біль, відчуття нереальності того, що відбувається навколо. А також багато фізичних реакцій, наприклад, прискорене серцебиття, часте позіхання, запаморочення, затуманення свідомості, неконтрольовані сльози, безсоння, часті нав’язливі думки про померлого, труднощі з концентрацією уваги та пам’яттю. Усе це – нормальні адаптаційні реакції в контексті горя.
Інтегроване горе – це стабільна реакція після адаптації до втрати, коли ми відновлюємо можливість отримувати задоволення від життя. Це стійка залишкова форма горя, коли ми поступово усвідомлюємо реальність і сенс смерті та переносимо стосунки з людиною, яку ми втратили, усередину себе. Втрата інтегрується в систему автобіографічної пам’яті, думки чи спогади про померлого більше не руйнують наше повсякдення. Ми знаходимо спосіб відчувати зв’язок із померлим без його фізичної присутності. Однак можуть бути періоди, коли знову з’являється гостре горе. це не означає збій або неправильне протікання процесу горювання. Це може статися під час значущих подій, на свята, під час чергової втрати або в особливо стресовий період. Більшість людей, які пережили втрату, адаптуються до неї протягом шести-дванадцяти місяців.
Якщо інтеграція не відбулася, ми маємо справу з ускладненим горем – це тривала форма гострого горя з ускладненнями, що перешкоджають процесу реструктуризації, який потрібен для інтеграції втрати. Ускладнене горе дуже схоже на гостре, однак воно може тривати роками без зменшення інтенсивності переживань.
Ускладнене горе діагностують як психічний розлад. Його симптоми: регулярні спроби ігнорувати горе, заперечення або «переписування» того, що сталося, інтенсивний емоційний біль, заціпеніння.
Такий стан підвищує ризик фізичних та інших психічних розладів, як-от депресія, тривога, проблеми зі сном, суїцидальні думки та поведінка, зниження функції імунних клітин.
Олег Романчук пояснює, що труднощі часто виникають там, де ти дуже самотній, де немає розуміння, або де тобі дають послання того, що плакати не можна, треба бути сильним чи сильною, стиснути зуби, рухатися далі або забути. Деколи, на жаль, дорослі дають дітям такі послання, намагаючись відмежувати їх від неприємних емоцій. Такі ускладнені форми горя потребують звернення по фахову допомогу.
Однією зі стратегій упоратися з болем втрати є уникнення: не згадувати, не говорити, не дивитися в очі правді про смерть. Олег Романчук пояснює, що коли ми хочемо захистити від болю себе й рідних, нам здається, ніби ця дорога легша й безболісна. Але заморозити біль – не означає зцілити біль. Уникаючи болю, ми себе дуже обмежуємо й втрачаємо стосунки з людиною, яка померла.
Не думати про втрату небезпечно. Дослідження підтверджують, що поведінка уникнення підвищує ймовірність депресії, ускладненого горя та проблем із фізичним здоровʼям.
Щоб інтегрувати жалобу, нам треба в неї ввійти. Ми не можемо продовжувати жити в цій реальності, якщо ми не усвідомили втрату. Але, як зауважує психотерапевт, нам треба багато підтримки, бо цей біль важко витримати самому.
Біль деколи може нас розчавити, але нам важливо навчитися дихати з цим болем, любити з цим болем, жити далі з цим болем. Для початку нам треба дозволити цьому болю бути. Біль є проявом любові. І поки ми любимо, ми відчуваємо цей смуток. Але в момент, коли жалоба стає все більш і більш інтегрованою, наш досвід усе більше визначається силою любові. І ми можемо крок за кроком продовжувати нашу дорогу. Ми маємо навчитися дозувати біль та огорнути його співчуттям. Це як на похороні, коли людина в кімнаті, де є тіло померлої особи, у якийсь момент їй стає занадто багато цього, тому вона виходить в іншу кімнату й переключається на щось.
Нам дуже важливо навчитися титрувати, дозувати цей біль. Багатьом людям дуже допомагає, якщо в них є певний щоденний ритуал, тобто їхня кімната жалоби. Вони можуть туди ввійти й можуть із неї вийти, перенести увагу на інші речі. Нам треба творити ритуали, що підтримують. Олег Романчук наголошує, що вкрай важливо створювати певні традиції в сім’ях. Певні вчинки в пам’ять про померлого – це також спосіб збереження стосунків. Вечори пам’яті, книжки, спогади, інші способи вшанування. Ми можемо завершувати певні розмови, просити вибачення, поїхати кудись, куди хотіли поїхати з цією людиною.
Як підтримати того, хто проживає втрату
Найперша річ – це бути поруч. І бути поруч не один день. Основне, що ми можемо сказати словами, це «я співчуваю». Усе інше ми кажемо очима, дотиком і присутністю. Ми деколи думаємо, що є якісь слова, які можуть зробити так, що людині стане добре, біль мине, але таких слів немає.
Іноді ці слова – це так звані псевдовтішання, вони лише руйнують стосунки. Ми можемо підтримати практичною допомогою або запитати: «Як я можу тебе підтримати? Що я можу для тебе зробити?»
Це справді непросто. Але розділяти біль – це один із найвищих виявів нашої людяності. І справжня дружба народжується, коли ми проходимо через випробування. Оті важкі миті, коли ми були разом, деколи стають основою для дорослих стосунків, які є величезним скарбом на все життя.
*Довідка: сезон «Наука стійкості» подкасту «Простими словами» від The Village Україна виходить у межах ініціативи першої леді Олени Зеленської із впровадження Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?». Проєкт реалізовано у співпраці з Координаційним центром з психічного здоров’я Кабінету Міністрів України (https://www.facebook.com/MentalHealthUA) за підтримки ВООЗ.
За матеріалами: МОЗ України
