З початком повномасштабної війни в Україні величезна кількість людей була змушена покинути свої домівки та їхати до більш безпечних міст. Дніпро став величезним форпостом, що приймає та допомагає вимушеним переселенцям. Саме тут і був створений великий центр, у якому жінки, діти та пенсіонери можуть зупинитись на деякий час, щоб «перевести дух».

У хабі переселенці можуть обігрітись, поїсти та заночувати. Для цього у будівлі силами влади та небайдужих містян була обладнана чимала територія. Є їдальня зі смачними гарячими обідами, спальна зона з чистою постільною білизною та велика ігрова місцина для дітей. Для немовлят та їх матусь є спеціальна кімната з пеленальними столиками, підгузками, дитячим харчуванням та колясками, що можна взяти на деякий час напрокат. Все це доступно для людей абсолютно безкоштовно.

В середньому, за добу центр приймає близько 500-1000 людей. Часто вони прибувають на евакуаційних поїздах та автобусах вночі та залишаються там мінімум до ранку. Далі переселенці або продовжують свій шлях Україною, або за допомогою небайдужих знаходять житло у Дніпрі та області.

Волонтери розповідають, що «географія» людей, які вже встигли побувати в штабі, дуже широка. В перші дні було багато дніпрян, харків’ян, сумчан, киян, зараз – це жителі Луганська, Лисичанська, Білозерського, Рубіжного, Попасної.

«Я тут допомагаю з першого дня роботи центру, 27 лютого. Разом з колегами, які у довоєнний час були вчителями, вихователями, психологами, ми намагаємось зробити дозвілля діточок спокійним та безтурботним. Ми пропонуємо їм долучитись до нашої виставки малюнків. Неабиякою заохочувальною обставиною є й те, що ми стимулюємо їх, коли все закінчиться, повернутись сюди, знайти свою роботу та забрати її на пам’ять. Також часто до нас приїздять викладачі, що організовують різноманітні цікаві майстер-класи. Вони користуються величезною популярністю серед малечі»

, – розповіла волонтер Вікторія.

Однією з відвідувачів центру була Валентина Михайлівна, що встигла евакуюватись з міста Попасне на Луганщині. Від обстрілів вона тікала у домашніх капцях та халаті, так і доїхала до Дніпра.

«Мені боляче згадувати про те, що у моєму рідному містечку не залишилось жодної вцілілої хати. Коли все закінчиться, мені вже буде нікуди вертатись, бо мій дім згорів. Але найбільше мене мучать думки про те, що там залишились мої коти та собаки. Я не змогла їх врятувати, це розриває моє серце зсередини.
Всі мої цінні речі, документи, гроші, картки та телефон залишились у льосі біля хати, тому, тікаючи я втратила все. Сподіваюсь, що коли ми приїдемо до місця прийому біженців, мені допоможуть відновити сім-карту. Тоді я зможу зателефонувати рідним та сповістити їх про те, що я жива»

, – розповіла вона.