Побаченим протягом лише одного дня у звільненій Бучі ділиться відома київська лікарка Світлана Гук.

Страшні кадри того, що відбувалося за рашистської окупації в Бучі, Ірпені, Гостомелі облетіли весь світ. Останніми днями вони переповнювали стрічки соцмереж і всі наші відчуття. Мабуть, так виглядає абсолютне зло.

Ми жахалися, плакали, ненавиділи ще більше. У ці дні в Києві, за 20 км від цього пекла, розучилися посміхатися. А що ж сталося з людьми, які всі ці безкінечні тижні залишалися там, у пеклі…

Зараз в Бучу масово везуть гуманітарну допомогу, але поки що, через численні мінування, потрапити туди можуть лише волонтери, та й те не всі. 5 квітня, разом із знайомим військовими медиками там побувала і Світлана Гук.

Світлана – керівник Центру респіраторної медицини та алергології клінічної лікарні «Феофанія», до того – завідувачка інфекційним відділенням Київської міської клінічної лікарні №17.

“Ще у 2014 році я познайомилася з воїнами цього полку. До мене зверталася тоді по допомогу їхня волонтерка. Пройшло стільки років, і вона зателефонувала знову. Коли хлопці з полку хворіли на вірусні інфекції чи, бувало, й на пневмонію, то я їх консультувала, або у нас в лікарні, або я до них їздила, на одну з київських баз. Так я познайомилася і з полковими медиками."

“І коли дізналася, що їхній лікар має їхати в Бучу, я його попросила: «Візьміть мене, я буду в нагоді. У мене є медікаментозні ресурси, багато ліків, які завезли гуманітаркою». Колега з радістю погодився, домовився з командиром, а я відпросилася на цей день з роботи у лікарні. Поїхав і мій чоловік – він нейрохірург."

“Коли думали, що взяти, не розуміли, на що розраховувати, що ми там побачимо, тобто, які медикаменти більш потрібні в нинішній Бучі. Взяли усього потроху. Багато перев’язувального матеріалу, а ще я прихопила цілий пакет з заспокійливими і снодійними. В результаті, забігаючи вперед, з цілого пакету я використала усього три блістери… Я побачила там те, чого не чекала."

“Я думала, зустріну в Бучі суцільні сльози, розпач, очевидне пригнічення – але ні, люди були якось по-особливому внутрішньо зібрані. Можливо, це у них така реакція після шоку пережитого, можливо, – щось інше. Але я була дуже здивована, це навіть – не те слово."

“Хлопці-військові вважають, що, можливо, це ейфорія від того, що бучанських бранців нарешті визволено, що вони можуть вільно вийти на двір, побачити один одного, що вже немає ніде в Бучі ворожих танків і солдатні…"

“Ми були лише в одному мікрорайоні звільненої від окупантів Бучі, де було не багато руйнувань, пройшлися кількома вулицями, і я всюди бачила, як люди спілкуються між собою, виводять своїх тварин на прогулянку, щось готують."

“Можливо, потім люди відіспляться покрутять у пам’яті недавні дні і ночі, і тоді їх вже наженуть і жах, і сльози, і втома. А поки вони просто радіють, що навколо – наші хлопці, що вони всюди бачать наших."

“…Або наші люди дійсно якісь незбагненні."

“Ми приймали людей у місцевій амбулаторії – там досі немає ані освітлення, ані тепла, ані води. Військові привезли генератор, включили якихось обігрівачів – день був дуже холодний день, так і працювали."

“З чим ми зіткнулися як лікарі? Були занедбані поранення, були важкі лежачі хворі з пролежнями, був чоловік з так званою «окопною стопою». Багато людей просто приходили з акуратно складеними списками ліків, які необхідні при хронічних захворюваннях, наприклад, гіпертонії або цукровому діабеті, спокійно просили допомогти конкретно тим, що їм потрібно."

“Декільком людям я допомогла як пульмонолог."

“Одному чоловікові потрібна була екстрена допомога – у нього напередодні загинула дружина, і стався такий напад астми, що він не міг рухатися."

“Поки ми приймали в амбулаторії, до нас підходили люди, розповідали, до кого з лежачих хворих треба під’їхати окремо."

“І ми поїхали. Побули в однієї жіночки, у якої старенька мати після кількох інсультів зовсім не рухається. Заради мами ця жінка і залишилася в місті. Квартира – у них побита обстрілом, ще молода жінка – натягнута, мов струна. Але вона крутиться, як може, дістає ліки, сама навчилася завдяки інтернету обробляти пролежні, заради рідної людини вона тепер і просинається, і засинає…"

“Заходимо в іншу хату, до жінки, з підозрою на перелом ноги. Назустріч вийшов її чоловік:
«Чекайте-чекайте» – сказав він військовим, які супроводжували мене.
«Не заходьте відразу з автоматами, ви її налякаєте».
Оце вже від окупації. Люди ще не звикли, що відкриються двері, а там – немає загрози, що якщо людина й при зброї – це не російська солдатня."

“…Де тільки не ховалися бучанці від окупантів. Були в одного хворого в малесенькій комірчині, побудованій над гаражем. Там вміщається лише кушетка, якась плита і туди прийшлося лізти по залізній драбині…"

“Будь-де мене супроводжували військові, й всюди, оберігаючи лікаря, вони заходили першими: незважаючи на те, що місто вже звільнено, різне ще може тут бути…"

“Люди досі готують їсти на вулиці, там ще немає води, світла. Неподалік є озеро, де набирають воду. Поки ми там були – годин 5-6 – один чоловік нас нагодував такими дерунами, яких я здається, ніколи в житті не їла.
Потім, коли ми мали їхати назад, у якомусь дворі нам запропонували котлети, засмаженими на вогнищі, але ми, подякувавши, вже відмовилися."

“І так зустрічали в Бучі не тільки нас.
Я привезла з собою список ліків, які потребують люди в Бучі. Позаписувала їхні телефони, прізвища. Тепер розкладу препарати по пакетиках і передам через волонтерів."