Врятували тіла, але не душі. Сповіді молодих людей, яким вдалося вибратися з Маріуполя

Молода дівчина і підліток, яким різними шляхами вдалося вибратися з обложеного російськими агресорами Маріуполя, розповіли свої історії кореспондентам The Guardian:

Я померла 24 лютого о 5.30 ранку. Вероніка, 19 років

Місяці перед війною були найкращими в моєму житті. Я вчилася на другому курсі університету, була однією з найкращих на потоці. Обожнювала гру в хокей. 23 лютого наш тренер розповів про плани створити жіночу хокейну команду, щоб спробувати вийти в професійну лігу. Я лягла спати такою щасливою.

Наступного ранку, прокинувшись о 5.30, не відразу зрозуміла, що мене розбудили вибухи, а не мій будильник. Ліжко тряслося від ударних хвиль.

Ми з мамою ледь розуміли, що відбувається. Перші кілька годин сиділи в очікуванні, коли все це закінчиться. Але бомбардування тільки посилювалася. Ми зібрали валізу і побігли в підвал до бабусі з дідусем.

З цього моменту я зрозуміла, що життя, яке я знала, закінчилося. Хокей, робота, друзі, людина, яку я дуже любила. Напевно, тому я більше нічого не відчуваю: ані страху, ані болю, ані злості, ані бажання жити. Я відчуваю себе так, ніби померла о 5.30 ранку 24 лютого.

У запиленому підвалі не було ні вентиляції, ні води. Електрика тільки на короткий час. Вчотирьох їли по шматочку хліба і солодкого два рази на день. Підвал трясло від постійних вибухів. Наші телефони були відключені. Це було схоже на підземну коробку. Ми поняття не мали, день зараз чи ніч.

Незабаром почали чути нові звуки, не відразу зрозумівши, що російські літаки скидають бомби. Ми змогли протриматися з їжею до 8 березня, харчуючись запліснявілим хлібом. Іноді дорослі піднімалися подивитися на небо, на світло, а мене не пускали.

Коли випав сніг, ми зраділи: його можна було їсти і пити. Але до того моменту я була повністю зневоднена і вже не відчувала ні голоду, ні спраги.

Нам з мамою дали можливість переїхати з лівого берега в центр міста, який на той момент був трохи безпечніше. Але з причин, в які я не можу вдаватися, піти змогли тільки ми удвох. Попрощалися з бабусею і дідусем. Більше я про них нічого не чула.

З 8 березня ховалися на складі на лівому березі. Голод, спрага і холод тривали, але ми намагалися не піддаватися масовій істерії. Поруч був ринок, і ми під бомбардуваннями бігли туди, щоб знайти серед уламків і палаючих машин залишки овочів. Ми ризикували життям через гнилу картоплю і моркву!

До 14 березня зрозуміли, що не зможемо вижити з тією нікчемною кількістю їжі й води, які змогли знайти, тому вирішили піти. Знайшли когось з машиною і виїхали за місто. Мені в цей момент було все одно. Померти на складі або посеред дороги з Маріуполя. Через кілька днів ми дізналися, що весь район, де ми ховалися, згорів.

Зрештою дісталися Запоріжжя, де було безпечно. Звідти до Львова. Зараз перебуваємо в маленькому селищі в горах.

Крім моєї матері я не знаю, де моя сім’я. Будинок бабусі й дідуся зрівняли з землею. Нашу квартиру, ймовірно, зайняли чеченські кадирівці, які допомагають росіянам. Мене нудить, коли я думаю про те, як вони торкаються моїх дитячих фотографій або моєї хокейної форми.

Хто несе за це відповідальність? Хто вибачиться? Хто поверне мені моє вкрадене життя? Таке відчуття, що я більше не існую. У мене серйозні проблеми зі шкірою через відсутність гігієни, а через пил у підвалі мені постійно не вистачає повітря. У мене більше немає нормальних взаємин з їжею

Я могла б стати біженкою, але все, чого я хочу, це підійти до дверей власного будинку, які я більше ніколи не відкрию. Хоча зараз ми в безпеці, я ніколи не оговтаюся від цієї травми, це буде переслідувати мене все моє життя.

Спочатку не думав, що все так серйозно. Єгор, 15 років

Воєнний стан означав, що 24 лютого школа була закрита. Наша сім’я не надто серйозно ставилася до війни. Але вирішила зібратися і переїхати в центр Маріуполя, в квартиру бабусі.

Коли дістались до центру, спочатку все було нормально: стрільби не було чутно. Але мої друзі з лівого берега надсилали голосові повідомлення зі звуками пострілів. Через кілька днів біля нас почали стріляти. Ми щодня чули і відчували, що росіяни наближаються.

2 березня залишилися без електрики, води та зв’язку. Генератори перестали працювати. Навіть сирени повітряної тривоги відмовили. Через три дні відключили опалення, і ми стали сильно мерзнути. Всі спали в одному ліжку, намагаючись зігрітися.

Мама готувала їжу у дворі багатоквартирного будинку. У нас не було навіть хліба: робили пончики з води, борошна і солі й варили супи без м’яса. Не було води.

Потім все стало набагато небезпечніше. З лівого берега стало прибувати багато людей, зокрема й підлітків мого віку. Одного разу я почув, як метрів за 20 від мене впала касетна бомба і вибухнула. Росіяни кажуть, що вони завдавали ударів тільки по військових цілях, але безліч трупів на вулицях говорять про інше.

Виїхали з міста 16 березня. Поки їхали по Маріуполю, бачили тільки руїни, зруйновані будинки, воронки від ракетних ударів. Чорний дим висів всюди. Ми вирішили піти, не знаючи про зелений коридор, тому що ніхто в Маріуполі не знав про ці маршрути. Ми опинилися у величезному потоці людей, які намагаються піти.

Коли виїхали з міста, нам знадобилося дев’ять годин, щоб проїхати 20 км. Бачили величезну колону танків, БТР, автобусів і автомобілів, у якій були чеченці й буква Z, яку Росія використовує як символ війни.

Поїхали в Дніпро через два дні. По дорозі було близько 15 російських блокпостів: всіх зупиняли і вимагали видалити фотографії Маріуполя, зруйнованої архітектури і зруйнованих будівель. Вони хотіли створити враження, що не чіпають цивільне населення.

Зараз ми возз’єдналися з моїми бабусею і дідусем. У будинку тепло і затишно, у нас є світло і газ. Але я знаю, що війна не закінчена. Кожне покоління має свої часи страждань. Наші бабусі й дідусі знали війну, а тепер її знаємо і ми.