Ми продовжуємо цикл інтерв’ю з членами Української асоціації лікарів амбулаторної медицини, у яких говоримо про те, як змінилось їх життя від початку повномасштабної війни. Ці історії заслуговують вашої уваги та поваги!

Сьогодні ми поспілкувались з лікарем-онкологом з Бучанського консультаційно-діагностичного центра Валентиною Шпортко.

– Розкажіть, будь ласка, як змінилось життя від початку війни?

Від початку повномасштабної війни й до 11 березня я знаходилась у Бучі, а вже потім мені вдалось евакуюватись зеленим коридором до Києва. Скажу чесно, в перші дні була величезна розгубленість та тривога. Потім ми з іншими лікарями на базі нашого денного стаціонару створили медико-соціальний центр. Там було небагато спеціалістів – хірург, анестезіолог, терапевт, медсестри та санітарки. Разом ми надавали допомогу всім, хто цього потребував. Трохи пізніше до нашої команди приєднався і кухар, якому вдавалось готувати навіть тоді, коли у місті не було ні води, ні світлу, ні газу.

11 березня я з родиною та всіма лікарями з нашої поліклініки евакуювались, бо залишатись вдома було вже дуже небезпечно. Там залишився лише кухар, який варив їжу місцевим. Йому допомагали бабусі.

У Києві я пробула майже два місяці. Для моєї сім’ї це були дуже складні часи. Коли місто звільнили й до нього вже потроху стало повертатись життя, повернулись і ми. Одразу ж по поверненню я стала до роботи. Зараз наша поліклініка працює у такому ж форматі, як і до війни, але єдина різниця в тому, що додому повернулись не всі лікарі. Деякі з них просто більше не мають, де жити.

– Якими були ваші відчуття, коли ви повернулись до Бучі після її звільнення?

Скажу так: коли йдеш по Бучі, стає лячно, бо з одного боку будинок зруйнований, з іншого боку також. У наш дім теж потрапив снаряд, що майже вщент зруйнував квартири на 9 поверсі. Я живу поверхом нижче, то в мене вибуховою хвилею тільки повибивало вікна та понівечило балкон. У порівнянні з тим, у якому стані інші будівлі, це дрібниці.

В себе вдома ми, на жаль, ще нічого відновлювали, бо чекаємо на допомогу від держави. Поки представники влади тільки приїхали та склали відповідні акти. Живемо, як можемо. Але дякувати Богу, що хоч з лікарнею все добре.

Спершу у Бучі людей тут було зовсім мало, але з часом їх стає все більше і більше. Сподіваюсь, скоро нам вдасться поновити своє довоєнне життя.

З приводу розмінувань за всю Бучу сказати не можу, бо у різних районах орки поводилися по-різному. У нас в центрі було полегше, бо окупанти не жили тут. А у деяких районах, де жили, трохи інша ситуація. Мабуть, там, де живу я, більш безпечно, але все одно свої двох дітей я досі не випускаю на двір без нагляду, бо хто його знає, що може залишитись десь у кущах.

– Яка у Бучі наразі ситуація з продовольством? Чи всі продукти та речі першої необхідності можна придбати?

Ще не всі магазини поновили свою роботу. Поруч з моїм будинком є супермаркет Новус, то він зруйнований і, як кажуть місцеві, не підлягає відбудові, тому, мабуть, його будуть зносити. Деякі супермаркети та ринки відновили роботу, але поки що там дуже великі черги. Продукти дуже швидко розбирають, тому деякі продукти першої необхідності, як, наприклад, молоко, не завжди є у наявності.

На жаль, дуже багато бучанців залишились без роботи, а тим, хто все ще працевлаштований, зменшили платню та збільшили кількість робочих часів. Також величезна кількість моїх знайомих, які до війни працювали в Києві, зараз відчувають труднощі з логістикою, бо доїхати туди зараз дуже важко. То пального не вистачає, то ціна висока, то суттєво подорожчала вартість проїзду у громадському транспорті. Тому, чесно кажучи, життя зараз непросте

– Розкажіть, будь ласка, про волонтерство та вклад вашої родини у перемогу України?

Коли я прибула до Києва, то разом з бучанцями, які виїхали, ми організували невеличкий волонтерський центр, у якому збирали ліки та продукти. В основному, була потреба у медикаментах для людей з хронічними хворобами – гіпертонією, цукровим діабетом, захворюваннями щитовидної залози. Добре також, що наші земляки, які виїхали за кордон, допомагали нам грошима. Коли Бучу звільнили, наші хлопці приїжджали та роздавали все це місцевим. Потім дуже багато допомоги було надано владою, тому у нашій роботі потреби не було.

Також варто зазначити, що мій пасинок зараз служить у ЗСУ. На щастя, його частина була повністю укомплектована, тому допомога їм була не потрібна. Ми не купляли йому ні одяг, ні засоби захисту, ні щось інше.

– Як зараз працює ваша лікарня? Хто приходить за допомогою?

З персоналу залишись всі свої, нікого нового не приймали. А от серед пацієнтів зараз крім місцевих також є й військові. Вони проходять без направлення та нічого не платять за наші послуги, оскільки зараз гарно працює відповідна державна програма.

– Чи вистачає зараз гуманітарної допомоги у Бучі?

Раніше, звісно, гуманітарки було значно більше. На початку війни продуктові набори роздавали кожного дня, то зараз вже просто так їх не отримаєш. Для цього треба мати спеціальні документи.

З ліками ситуація трохи краща, бо багато медикаментів, що привозили раніше, ще залишились у лікарнях. Зараз терапевти роздають їх тим, хто цього потребує. Знаю, що для людей, які мають проблеми з опорно-руховим апаратом та не можуть самостійно прийти за ними, працює доставка. Також, коли в нас був інсулін, то його теж безплатно роздавали тим, хто хворіє на цукровий діабет.

Команда Української асоціації лікарів амбулаторної медицини вдячна Валентині Шпортко за таке відверте інтерв’ю. Дякуємо за вашу віддану працю! А ми продовжуємо працювати над циклом подібних бесід з нашими колегами, аби якомога більше людей дізнались про їх рутинний героїзм. Оновлення будуть згодом.