Ми запускаємо цикл інтерв’ю з членами Української асоціації лікарів амбулаторної медицини, у яких поговоримо про те, як змінилось їх життя від початку повномасштабної війни. Ці історії заслуговують вашої уваги та поваги!

Першою, хто поспілкувався з нами, стала лікар-імунолог вищої категорії, гематолог, кандидат медичних наук, доцент кафедри внутрішньої медицини №1, клінічної імунології та алергології ім. Є. М. Нейка Івано-Франківського національного медичного університету Галина Курилів.

– Розкажіть, як змінились ваше життя з початку повномасштабної війни в нашій країні?

Якщо чесно, моє життя змінилось кардинально, бо мій чоловік пішов добровольцем на війну і я відразу почата волонтерити. Взагалі, у мене був досвід ще з 2014 року, тому я знала, що треба робити. Оскільки у військовій частині мого чоловіка майже нічого не було з медикаментів, у першу чергу я зайнялась їх пошуком. Коли все укомплектували, я переключилась на інші сфери волонтерства. Зараз я намагаюсь по-максимуму допомагати військовим у Харкові та Миколаєві. Найбільше, звісно, допомагаю з наданням медикаментів, але бувають запити й на харчі, одяг, спальники та інше. Тому шукаю все, про що просять.

На минулому тижні до мене зателефонувала одна завідувачка нашого пологового будинку і попросила допомогти знайти транексамову кислоту, кровоспинні засоби та марлю. В результаті, трохи попросила у одних людей, трохи у інших, так от і назбирали.

Наразі, у нас є величезна проблема з медикаментами. У аптеках їх просто немає, тому вимушені їхати на закупівлю до Польщі. Але і там все досить сутужно, бо поляки вже відправили в Україну майже все, що мали. Тому інколи ми допомагаємо не тільки військовим, а й цивільним.

– Де вам вдається діставати ці речі? Можливо, звертаєтесь до волонтерських організацій за допомогою?

З самого початку, кошти на закупівлю необхідних речей були особисто мої, моїх друзів та колег з кафедри. Трохи пізніше я познайомилась з волонтерами та різними організаціями, які залучають допомогу з-за кордону, тому зараз звертаюсь ще й до них.

– А як щодо вашої професійної діяльності як лікаря? Як змінився цей аспект вашого життя?

Зараз в нашій практиці з’явилось дуже багато переселенців. Наприклад, буквально цього понеділка в мене на консультації в онкоцентрі була жінка, яка прибула з Маріуполя. Звичайно ж, коли я говорила з нею, було важко стримувати сльози, бо розумієш, що пережили ці люди. У нашій лікарні вся допомога по можливості надається безплатно. Навіть попри те, чи є у людини відповідне направлення. Якщо чесно, то яке направлення вони можуть мати, якщо заледве врятували власне життя?

Також зараз, на жаль, спостерігається масове загострення хронічних захворювань. І все це через стрес. Тому, працюємо не покладаючи рук, аби допомогти якомога більшій кількості земляків.

Крім цього, я зареєстрована як волонтер у медичні спільності «Турбота», де понад 2500 лікарів консультують безплатно у режимі онлайн.

– Розкажіть, будь ласка, чи доводилось вам працювати з військовими?

Щоб напряму до мене приходили пацієнти-військові, такого не було. Але я надаю приватні консультації своїм друзям та побратимам чоловіка. Наприклад, нещодавно був хлопець, у якого з’явився алергічний дерматит на сонце. Я в телефонному режимі проконсультувала його і, дякувати Богу, з позитивним ефектом.

– Розкажіть, будь ласка, яка у вашому місті ситуація з переселенцями?

Оскільки Івано-Франківськ невелике містечко з населенням усього 250 000 людей, наплив біженців дуже помітний. Ці люди живуть по різному – у родичів, друзів, по школах, інтернатах, училищах. Якщо є можливість прихистити їх у знайомих, то це робиться. Наші люді відкриті до цього. Особисто у мене був досвід, коли в мене вдома одночасно жило 7 переселенців і три їх собаки. Це були наші друзі з Миколаєва та діти моєї коліжанки-професорки з Харкова.

Найгостріша ситуація з переселенцями була від початку війни та зберігалась десь до початку квітня. Зараз вже трохи легше, бо люди або повернулись додому, або виїхали за кордон.

– Хто та як у вашому місті надає допомогу переселенцям?

Взагалі, у нас всі внутрішньо переміщенні особи мають офіційно зареєструватись, тоді їм якось допомагає держава. Також працює декілька компенсаційних програм для місцевих, що приймають на роботу або селять до себе переселенців. Все інше тягнуть на своїх плечах звичайні люди. Вони приносять одяг, варять їжу для тих, хто цього потребує.

Наприклад, нещодавно у мене був випадок, коли друзі-волонтери на шляху зі Львова заїхали до невеличкого села Фрага у Рогатинському районі. Там місцеві жителі всі разом наліпили вареників, пельменів та просили передати їх військовим та переселенцям. Вони зробили, мабуть, десь 50 великих відер з їжею, може навіть більше. Ми довезли їх до офіційного волонтерського штабу, а вони вже передали їжу військовим та дітям з Сєвєродонецька, що живуть в одному з наших інтернатів. Їх годують сніданками та обідами, а на вечерю, на жаль, коштів не вистачає. Тому така допомога від простих людей була дуже доречною.

– Прокоментуйте, будь ласка, з позиції лікаря, яка зараз ситуація з COVID-19 у країні?

COVID-19, на жаль, нікуди не зник. Так, зараз для українців це питання втратило свою актуальність через серйозніші проблеми, але хвороба нікуди не зникла. Тим паче у Китаї та КНДР фіксують нові спалахи. Тож я хочу наголосити на тому, що всі, хто ще досі не отримав бустерну дозу, мають це зробити, тим паче вакцина у регіонах є. Я вважаю, що треба дбати про своє здоров’я навіть у такі важкі для нашої країни часи.

Команда Української асоціації лікарів амбулаторної медицини вдячна Галині Курилів за таке відверте інтерв’ю. Дякуємо за вашу віддану працю! А ми продовжуємо працювати над циклом бесід з нашими колегами, аби якомога більше людей дізнались про їх рутинний героїзм. Оновлення будуть згодом.