Новини

Світлини журналістів Associated Press показали світові правду з українського Маріуполя
Укрінформ публікує неофіційний переклад статті журналістів Associated Press «20 days in Mariupol: The team that documented city’s agony»

 

Мстислав Чернов – відеожурналіст агентства Associated Press. Це – його свідчення облоги Маріуполя. Світлини зроблені фотожурналістом Євгеном Малолєткою. Розповідь записана кореспондентом АР Лорі Хіннант.
Росіяни переслідували нас. У них був список імен, включаючи наші, і вони наближалися.

 

Ми були єдиними іноземними журналістами в українському місті Маріуполь, і ми документували облогу міста російськими військами протягом більше ніж двох тижнів. Ми знімали в лікарні, коли в коридорах з’явилися військові з автоматами. Хірурги порадили нам одягнути білі халати, щоб не виділятися.

 

Раптом на світанку увірвалося з десяток військових: «Де, в біса, журналісти?»

 

Я подивився на їхні нарукавні пов’язки – сині в українців – і намагався розрахувати шанси того, що це могли бути переодягнені росіяни. Я зробив крок уперед. «Ми тут, щоб витягнути вас звідси», – сказали вони.
Стіни хірургічної здригалися від артилерійських обстрілів, і безпечнішим здавалося пересидіти всередині. Але українські солдати виконували наказ – витягнути нас звідси.

 

Ми вибігли на вулицю, залишаючи лікарів, які нас прихистили, вагітних жінок, яких обстрілювали, і людей, які спали в коридорах, бо більше їм було нікуди йти. Я почувався жахливо, коли залишав їх напризволяще.

 

Дев’ять чи може десять хвилин, які здалися цілою вічністю, ми вибиралися дорогами повз розбомблених житлових будинків. Падали на землю, коли поблизу лунали вибухи. Час вимірювався хвилинами між обстрілами, ми напружували тіла та затримували подих. Хвилі шоку одна за одною стискали мої груди, а руки ставали холодними.

 

Ми дійшли до під’їзду, і бронеавтомобілі відвезли нас до затемненого підвалу. Лише тоді ми дізналися від поліцейського, чому українці ризикували життям військових, аби витягти нас із лікарні.
«Якщо вони зловлять вас, то змусять сказати на камеру, що все, що ви зняли — брехня», — сказав він. «Всі ваші зусилля і все, що ви зробили в Маріуполі, будуть марними».

 

Офіцер, який колись благав нас показати світу його вмираюче місто, тепер благав нас піти. Він направив нас до тисяч понівечених автомобілів, які готувалися виїхати з Маріуполя.

 

Я познайомився зі зброєю ще в підлітковому віці на уроках в рамках шкільної програми.

 

Я зростав в українському місті Харків, що знаходиться лише за 32 кілометри від російського кордону. Ці уроки здавалися мені позбавленими сенсу, адже Україна оточена друзями, думав я.

 

З тих пір я висвітлював війни в Іраку, Афганістані та на спірній території Нагірного Карабаху, намагаючись з перших рук показати їх світові. Але коли цієї зими американці, а потім і європейці евакуювали з Києва співробітників своїх посольств, і коли я на картах роздивився нарощування російських військ навпроти мого рідного міста, я подумав: «Моя бідна країна».
У перші дні війни росіяни розбомбили величезну площу Свободи в Харкові, де я гуляв підлітком.

 

Я знав, що російські війська розглядатимуть східне портове місто Маріуполь як стратегічну ціль через його розташування біля Азовського моря. Тож увечері 23 лютого на своєму білому мікроавтобусі Volkswagen я вирушив туди зі своїм давнім колегою, українським фотографом, який працює на Associated Press, Євгеном Малолєткою.

 

По дорозі ми почали хвилюватися про запасні шини і знайшли в інтернеті чоловіка, який погодився продати нам їх посеред ночі. Ми пояснили йому та касиру в цілодобовому продуктовому магазині, що готуємося до війни. Вони подивилися на нас, як на божевільних.
До Маріуполя ми під’їхали о 3:30 ранку, через годину почалася війна.

 

Приблизно четверта частина з 430 тисяч жителів Маріуполя виїхала з міста в перші дні, поки ще могли. Утім, небагато людей вірило, що почнеться війна, а коли більшість це зрозуміла, було вже запізно.

 

Снаряд за снарядом російські військові виводили з ладу системи подачі електроенергії, води, продуктів і, нарешті, що важливо, відключили мобільний зв’язок, радіо та телебачення. Кілька інших журналістів виїхали з міста до того, як перервався останній зв’язок та встановилася повна блокада.

 

Відсутність інформації під час блокади послуговує двом цілям.

 

Перша – це хаос. Люди не знають, що коїться, і панікують. Спочатку я не міг зрозуміти, чому Маріуполь впав так швидко. Тепер я знаю, що це через брак комунікації.
Друга ціль – безкарність. Знаючи, що з міста не надходитиме жодної інформації, не публікуватимуться світлини знищених будинків та вмираючих дітей, російські війська могли робити все, що хотіли. Якби не ми, не було б ніяких свідчень.

 

Ось чому ми пішли на такий ризик. Ми хотіли передати світові те, що бачили. І саме це розізлило росіян настільки, щоб вони почали полювати на нас.

 

Я ніколи раніше в житті не відчував, наскільки важливо порушити мовчанку.

 

Смерть прийшла швидко. 27 лютого ми бачили, як лікар намагався врятувати маленьку дівчинку, поранену шрапнеллю. Вона померла.
Згодом померла друга дитина, далі третя. Швидкі зупинялися і підбирали поранених на дорозі, тому що люди не могли викликати допомогу без мобільного зв’язку, а швидкі не могли прокладати шлях крізь розбомблені вулиці.

 

Лікарі благали нас знімати сім’ї, які привозили своїх мертвих і поранених родичів, і дозволяли нам використовувати свій генератор, аби ми могли підзарядити камери. “Ніхто не знає, що відбувається в нашому місті", – казали вони.

 

Під обстріли потрапила лікарня та навколишні будинки. У нашому мікроавтобусі вилетіли вікна, в боку пробилася дірка, а шини прокололися. Іноді ми вибігали і знімкували палаючий будинок, а потім посеред вибухів забігали назад.

 

У Маріуполі залишалося місце, де ще можна було скористатися стабільним стільником зв’язком –пограбований продуктовий магазин на проспекті Будівельників. Щодня ми їхали туди та, втиснувшись під сходами, надсилали світові наші фото та відео. Сходи б нас не врятували, але під ними ми почувалися безпечніше, аніж на відкритій території.
Зв’язок зник 3 березня. Ми намагалися надіслати наше відео, висунувшись з вікон сьомого поверху лікарні. Саме звідти ми побачили, як розсипаються останні шматки сильного міста Маріуполь. Ми побачили, як грабують супермаркет «Порт-Сіті», і попрямували туди крізь артилерійські обстріли та кулеметний вогонь. Десятки людей бігли й штовхали візки, заповнені електронікою, їжею та одягом.

 

На даху магазину вибухнув снаряд, і мене відкинуло до землі. Я напружився, чекаючи другого удару, і вилаявся, бо моя камера була вимкнена і не записувала.

 

Наступив другий удар, із жахливим свистом снаряд влучив у житловий будинок поруч зі мною. Я сховався за ріг будинку.
Повз мене пробіг підліток, в офісному кріслі на коліщатках він віз електроніку, з нього випадали коробки. «Снаряд впав тут, мої друзі були за 10 метрів від нього», – сказав він мені. – «Я поняття не маю, що з ними сталося».

 

Ми помчали назад до лікарні. Наступні 20 хвилин приходили поранені, деяких із них привозили у візках із супермаркету.

 

Протягом кількох днів єдиний наш зв’язок із зовнішнім світом був через супутниковий телефон. Він працював лише на вулиці, поруч із воронкою на землі, куди влучив снаряд. Я сідав, зіщулювався і намагався зловити сигнал.

 

Усі питали, коли закінчиться війна. Я не знав відповіді. Щодня ходили чутки, що українська армія прийде прорвати облогу. Але ніхто не приходив.

 

За цей час я бачив смерті в лікарні, трупи на вулицях, десятки тіл у братських могилах. Я бачив стільки смерті, що вже не сприймав її близько до серця.
9 березня подвійні авіаудари пошматували пластик, що прикривав вікна нашого фургона. Я побачив вогняну кулю за секунду до того, як біль пронизав моє вухо, шкіру, обличчя.
Ми побачили, як над пологовим будинком піднімався дим. Коли ми приїхали, рятувальники ще витягували з руїн закривавлених вагітних жінок.

 

Наші батареї майже сіли, не було зв’язку надсилати світлини. За хвилину починалася комендантська година. Поліцейський почув нашу розмову про те, як дати новини з розбомбленого пологового будинку.

 

«Це змінить хід війни», – сказав він. Він відвіз нас до місця, де був зв’язок, і де ми змогли зарядити наші камери.
Я помилявся.

 

У темряві ми надіслали зображення, розділивши їх на три частини, щоб прискорити процес. Це зайняло декілька годин. Давно закінчилася комендантська година, обстріли тривали, але поліцейські, які нас супроводжували, терпляче чекали.

 

Тоді наш зв’язок зі світом за межами Маріуполя знову обірвався.

 

Ми повернулися до порожнього підвалу готелю, де стояв величезний акваріум із мертвими рибками. Ми нічого не знали про поширення на той момент російської дезінформації з метою дискредитувати нашу роботу.
Посольство росії в Лондоні опублікувало два твіти, в якому назвало фото AP фейками, а вагітну жінку, зображену на них, актрисою. Російський посол показав ці фотографії на засіданні Ради безпеки ООН і повторив брехню про напад на пологовий будинок.

 

Тим часом у Маріуполі люди запитували нас про останні новини з війни. Дуже багато людей звернулося до мене з проханням зняти їх, щоб родичі за межами міста переконалися, що вони живі.

 

У місті не працювало жодне українське радіо чи телеканал. По єдиному доступному радіо розказували російську брехню – ніби українці бомбили Маріуполь, утримували його жителів у заручниках, розробляли хімічну зброю. Пропаганда була настільки сильною, що деякі люди, з якими ми говорили, вірили в неї попри те, що бачили на власні очі. Постійно повторювалось повідомлення, в радянському стилі: Маріуполь в оточенні, складіть зброю.

 

11 березня нам подзвонив редактор і попросив знайти жінок, які вижили під час обстрілу пологового будинку, щоб довести їхнє існування. Тоді я зрозумів, що репортаж вийшов дуже потужним, якщо спровокував таку реакцію російського уряду.

 

Ми знайшли їх у лікарні на передовій, деякі були з немовлятами, інші якраз народжували. Ми також дізналися, що одна жінка втратила дитину, а потім померла і сама.

 

Ми піднялися на сьомий поверх, щоб надіслати відео, інтернет-зв’язок був дуже слабким. Із висоти я побачив, як поруч з пологовим будинком проїхала колона танків із літерою Z, яка стала російською емблемою війни.
Нас разом із десятками лікарів та сотнями пацієнтів оточили.

 

Українські воїни, які захищали лікарню, зникли. А шлях до нашого мікроавтобуса з продуктами, водою та спорядженням перекривав російський снайпер, який уже поцілив у медика, що виходив на вулицю.

 

На вулиці лунали вибухи, всередині у темряві минали години. Після того за нами прийшли солдати, вони гукали до нас українською.

 

Це не відчувалося як порятунок. Здавалося, що нас просто кидають від однієї небезпеки до іншої. Донині в Маріуполі не було жодного безпечного місця, і полегшення теж не було. У будь-який момент можна було померти.

 

Я був надзвичайно вдячним солдатам, але ніби закляк. Було соромно, що я втікаю.

 

Ми втиснулися в Hyundai разом із сім’єю з трьох осіб, і на виїзді з міста потрапили в 5-кілометровий корок. Того дня з Маріуполя виїхало близько 30 тисяч людей — на щастя, російські солдати не встигали придивлятися до автомобілів із пластику замість вікон.

 

Люди нервували, билися, сварилися. Щохвилини пролітав літак чи лунав авіаудар. Земля двигтіла.
Ми перетнули 15 російських блокпостів. І на кожному з них мати, яка сиділа на передньому сидінні нашого автомобіля, голосно молилася.

 

Коли ми проїжджали третій, десятий, п’ятнадцятий блокпост, на кожному з яких було безліч російських солдатів і важкого озброєння, мої надії на те, що Маріуполь вистоїть, гаснули. Я розумів, скільки перешкод доведеться подолати українській армії, аби лише дійти до міста. І цього не могло статися.

 

Під вечір ми наблизилися до мосту, який зруйнували українці, щоб зупинити наступ росіян. Там уже застрягла колона Червоного Хреста з близько 20 автомобілів. Ми всі разом звернули з дороги на поля та провулки.
Охорона на блокпосту № 15 розмовляла російською з грубим кавказьким акцентом. Вона наказала вирізати фари в усіх автомобілях з колони, аби ми не бачили зброю та техніку, поставлену на узбіччі. Я ледве міг розгледіти на ній білу літеру Z.

 

Коли ми під’їхали до шістнадцятого блокпосту, ми почули голоси. Українські голоси. Я відчув неабияке полегшення. Мати, що сиділа в машині, розплакалася. Ми вийшли.
Ми були останніми журналістами в Маріуполі. Більше там їх немає.

 

Нам все ще пишуть люди, які хочуть дізнатися про долю своїх близьких із наших відео та фотографій. Вони пишуть нам із таким відчаєм і любов’ю, ніби ми їм не чужі, ніби можемо їм допомогти.

 

Ми перетнули 15 російських блокпостів. І на кожному з них мати, яка сиділа на передньому сидінні нашого автомобіля, голосно молилася.

 

Коли наприкінці минулого тижня росіяни обстріляли драмтеатр, де ховалися сотні людей, я міг з точністю сказати, куди треба йти, аби дізнатися про вцілілих, від кого почути історії про нескінченні години під уламками. Я знаю ту будівлю та зруйновані будинки навколо неї. Я знаю людей, які там застрягли.

 

Коли ми проїжджали третій, десятий, п’ятнадцятий блокпост, на кожному з яких було безліч російських солдатів і важкого озброєння, мої надії на те, що Маріуполь вистоїть, гаснули. Я розумів, скільки перешкод доведеться подолати українській армії, аби лише дійти до міста. І цього не могло статися.

 

А в неділю українська влада заявила, що Росія розбомбила художню школу, де ховалося близько чотирьохсот маріупольців.

 

Але ми вже не можемо туди потрапити….
0

aam.com.ua

Developer